ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ І ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР  

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ І ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР

Тоталітарна Демократична
Уніфікація та безальтернативність суспільного життя, пропаганда єдності, однаковість всіх людей і в усьому розмаїтість (плюралізм) суспільного життя, його альтернативність, орієнтованість людей на вибір;
Деструктивність способів регулювання людських взаємовідносин: заборони, покарання, “стимулювання” страхом, залежність особи стимулювання свободою і матеріальним зацікавленням, самостійність і відповідальність особи;
Нетерпимість, “чорно-біле” уявлення про соціальну дійсність, сприйняття будь-якого опонента як ворога з рисами абсолютного зла різнокольорова палітра дійсності, терпимість до всього інакшого, прагнення зрозуміти опонента, досягнути порозуміння;
Підозрілість у стосунках між людьми взаємна довіра;
Культ влади, сакралізація людей при владі, патерналістські уявлення людей про роль держави, яка всіх “утримує” і все “дає” установка на демократичне функціонування, скептицизм щодо “добрих намірів влади”, покладання на власні сили;
“Ідейні” культи: культ боротьби, культ непримиренності, культ принципів тощо прагматизм, орієнтація на моральну поведінку;
Тотальне засекречування відкритість політичного і суспільного життя;
Інструментальне ставлення до людини як до “гвинтика системи” суверенність і автономність особи, гідність простої людини;
Беззастережне підкорення владі; відсутність напруженості у відносинах особи та держави віра людей у власну компетентність, напруженість у їх стосунках із державою;
Інфантильність особи, соціальні лінощі зрілість, ініціативність та підприємливість особи;
Культ майбутнього, віра в можливість ідеалізованих стосунків між людьми та повної суспільної гармонії цінування теперішнього часу, відсутність віри в чудо, в ідеальних людей і їх безконфліктне співіснування.

У політичній науці значного поширення набула типологія політичної культури залежно від рівня спільності, збігання ціннісних політичних орієнтацій громадян. Полюсами такої класифікації є фрагментарна і гомогенна політичні культури. Гомогенна культура відзначається наявністю єдиних ціннісних орієнтацій громадян, їх взаємною терпимістю, диференційованістю політичних ролей. Для фрагментарної політичної культури властива взаємна опозиційність різних субкультур. Важливими рисами фрагментарної політичної культури є відсутність згоди між регіонами, соціальними групами щодо політичного ладу держави, національно-державної символіки, переважання місцевої політичної лояльності над загальнонаціональною, відсутність загальноприйнятих процедур розв’язання конфліктів, відсутність довіри між окремими групами суспільства.

Інтегрована політична культура позбавлена суперечностей між регіональними субкультурами. Для неї властива ієрархічність політичних ідентифікацій, відсутність або низький рівень політичного насильства, довіра між соціальними верствами, лояльність до існуючого політичного режиму. Основою вирішення конфліктів є громадянські, конституційні, правові механізми та процедури.



Систематично змішана політична культура складається з різних систем ціннісних орієнтацій громадян, дещо віддалених від офіційних норм панівного режиму. У деяких суспільствах штучно підтримується гомогенна різновидність політичної культури, при якій реальна політична апатія громадян поєднується зі штучно підтримуваним авторитетом влади.

У рамках політичної культури будь-якого суспільства розрізняють елітарну і масову політичну культуру. Елітарна – це культура політичної влади, об’єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура – це культура підданих, рядових членів суспільства.

Різноманітність інтересів різних спільнот одного і того ж суспільства породжує відмінні одну від одної моделі політичних культур – субкультури. Вони характеризують процес ускладнення й індивідуалізації політичного життя. В основі різних субкультур знаходяться особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками. Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи субкультур: соціоекономічні, вікові, регіональні, етнолінгвістичні, релігійні (див. схему 2).

Схема 2*.


*Схема складена за: Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. – К., 2002. – С.199.

Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних процесів сприяє єдність політичної культури. Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключене, що ступінь сумісності між різноманітними субкультурами є фактором, який впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення загальнонаціональних ідеалів та втрати мети і сприяє розвитку містечковості тощо.

Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін здійснюється на основі і з допомогою мови культур. Сукупність специфічних систематизованих термінів, символів, стереотипів та інших фіксуючих елементів, що володіють смисловим значенням у спеціалізованій і щоденній свідомості людей і що служать для реалізації суб’єктами політичного процесу, і є мова культури.

У суспільстві духовна взаємодія суб’єктів політики, політична комунікація відбувається на базі взаємодії різноманітних мов культури. Мова культури існує не тільки в словесній формі, але й в політичних текстах (програмах, гаслах), а також різноманітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних установ, символіці, стилі поведінки кожного суб’єкта політики, проведенні різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак, матеріалізовані політичні цінності і уявлення можуть суперечити неінституціалізованим цінностям. У сучасних умовах суперечності найяскравіше виявляються в перехідних політичних процесах. Так, на початку 90-х років в Україні демократичне піднесення населення увійшло в різку невідповідність з казенністю офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і державних структур, чиновницьким стилем управління. І принципові модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної поведінки відбуваються також в Україні не на підвищенні групових, а загальнолюдських інтересів, посиленні між особової довіри. Зростання індивідуальної компетентності особи – учасниці політичного процесу. Усе це основи підвищення справжньої демократичної політичної культури.

Для з’ясування третього питанняплану: “Політична культура сучасної України” доцільно познайомитися з роботами В.Григор’єва, О.Рудакевича, Н.Хоми в означеній тематиці. Вони допоможуть щонайкраще розібратися в політико-культурних відносинах сучасного українського суспільства.

Україна взяла курс на розбудову суверенної, демократичної, правової держави. Зрозуміло, що їй повинна відповідати й автентична політична культура.

На сучасному ж етапі державотворення політична культура українського народу характеризується:

заідеологізованістю мислення, нетерпимістю до будь-яких нетрадиційних поглядів;

низькою компетентністю в управлінні державними і суспільними справами;

правовим нігілізмом;

нерозвиненістю громадянських позицій;

комплексом національної меншовартості;

слабо розвиненою індивідуалізацією;

підданським ставленням до будь-якого центру реальної влади.

Такі, не зовсім “цивілізовані” особливості теперішньої політичної культури українського суспільства, багато в чому зумовлені історичною спадщиною. Справа в тім, що на відміну від держав, які на століття раніше випробували “цивілізуючий вплив капіталу”, населення України віками орієнтувалося здебільшого на норми общинного колективізму, що втілюють, насамперед, інтереси сім’ї, общини, стану, держави. З ранніх років людина відчувала не просто залежність, але й безумовну підпорядкованість груповим общинним інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини, громади. Причому в ХХ ст.. такі традиції посилювалися ще й дуже жорстоким тотальним контролем держави, що виключали будь-яку активність мешканця України. Ось чому в більшості регіонів люди з великими труднощами сприймають ідеї ліберальної демократії, основані на неприродних для них цінностях: розуміння ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії і т. д.

Однією з найсерйозних культурних втрат, що поніс кожний українець зокрема і суспільство, є слабо розвинена індивідуальність, низький статус особистих домагань на владу і політичну участь. Позбавлені індивідуально виношених світоглядних опор громадянські і політичні уявлення більшості людей в Україні відбивають виняткову схильність до конформації, ту легковірність і рухливість, що спонукає їх до постійної переоцінки політичних принципів, образів України та інших понять. Ще не зникло серед більшості жителів України підданське спілкування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави, скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, засобам масової інформації та ін.). І тільки в окремих колах населення, серед підприємців і інтелігенції відбулася деяка демократична ціннісна переорієнтація. Мабуть, саме ця незначна частина громадян по суті і є тією соціальною базою, що виявляє підтримку демократичним перетворенням. Люди ж з панівними загальноколективістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на механічне, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до участі в політичному житті, позбавлені індивідуальної відповідальності за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси батьківської турботи в діяльності держави, стає перепоною розширення прав і свобод особистості тощо.

Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення України, що зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з нетрадиційним світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій, низька проінформованість і компетентність в управлінні справами суспільства, держави; правовий нігілізм, тобто огульне заперечення всього, а також інші риси і властивості духовної і практичної активності людей свідчать, що в Україні домінує політична культура традиціоналістського патріархального типу. Все це не сприяє прискоренню і розширенню процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного розвитку інших країн, знижує чутливість людей до морально-етичних стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів раптовості, навіть нерідко до застосування насильства в перетвореннях суспільства. Але це не означає, що традиціоналістський тип політичної культури українського суспільства вічний і непоборний. Адже, хоча стійкі та відокремлені певні структури, все ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори, створюються потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжні між культурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб’єктів. Поступово відокремленість закостенілих традицій руйнує безперервне взаємо спілкування субкультур, інтеграцію міжкультурного досвіду, створення нових цінностей і орієнтацій. І якщо ті або інші субкультури неспроможні сприймати передові, демократичні цінності, то люди, зневірившись в них, не бажають користуватися їх нормами. Від ступеня демократизації влади і підвищення інтенсивності між культурного спілкування і залежить руйнування та усунення з політичного життя застарілих норм поведінки і цінностей.

Необхідно також зважати нате, що процес формування української політичної культури проходить через подолання тоталітаризму й відновлення та розвиток демократичних традицій політичного життя й політичної культури. В Україні за роки радянського режиму сформувався особливий тип тоталітарної політичної культури, в основі якої лежали принципи необмеженого ідеологічного і політичного насильства. Ця культура фактично ігнорувала право і закон для утвердження авторитету партійно-державних структур та їх вождів (авторитарно-вождистська культура). Вона була орієнтована на партію-державу, на монополію держави і влади КПРС.

Повсюдно культивувалось незаперечне підпорядкування меншості більшості, периферії – центру, “нижчестоящих” – “вищестоящим”. Будь-які спроби вияву національної специфіки України в політичному житті, які у всьому світі вважаються природним процесом, жорстоко придушувано, оголошувано антинаціональними політичними діями, зрадництвом свого народу. Безжалісно були знищені прояви будь-якої автономії як в індивідуальному, так і в національному житті. Тоталітарна культура була позбавлена терпимості: у поглядах на політику домінував принцип “хто не з нами – той проти нас”. Не допускався політичний плюралізм. Усе це створювало основу для зростання соціальної, політичної і національної напруженості, виникнення протиріч і переростання їх у конфлікти. Водночас політична ідеологія радянського тоталітаризму заперечувала можливість виникнення таких конфліктів, або пояснювала їх впливом зовнішніх чи “несоціалістичних” сил. Панування тоталітарної політичної культури спричинилось до поглиблення відчуження людини від політики, до пошуків нових шляхів національного і насамперед політичного відродження народів.

Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Україні на сучасному етапі, треба мати на увазі, що тоталітарна культура сама по собі не розпадеться. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів (наприклад, колишня партноменклатура), свою базу в існуючих старих економічних структурах, свою опору в догматичних політичних стереотипах. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала:

утвердження української національної ідеї, обґрунтування національних інтересів, чітке визначення змісту і шляхів та способів державотворення;

утвердження у суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до людини як найвищої цінності, підвищення дійовості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;

орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство; створення передумов для верховенства права і закону;

утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного плюралізму;

широке використання світового досвіду у формуванні політичної культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв’язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.

На сьогодні політична культура України ще не є цілісною, оформленою. Поки що їй властива неорганічність. Разом з тим, з огляду на характер сучасних суспільно-політичних процесів можна стверджувати, що політична культура українського народу все більше набуває рис національної, незалежницької. Відроджується народоправство, формується ліберальне світобачення, віддається пріоритет західноєвропейським політичним орієнтаціям та стверджуються національні політичні цінності.

Питання для самоперевірки, повторення, контролю

Вкажіть на основні підходи щодо визначення поняття “політична культура”.

Що таке політична культура?

З яких основних елементів складається політична культура?

Виділіть типи політичної культури.

Порівняйте політичні культури за класифікацією Г.Алмонда і С.Верби.

У чому полягають відмінності між демократичною і тоталітарною політичними культурами?

Які функції виконує політична культура?

Розкрийте поняття “субкультура”.

Виділіть особливості політичної культури українського суспільства на сучасному етапі розвитку.

Які задачі необхідно вирішити українському суспільству в процесі формування та розвитку демократичної політичної культури?


1164933909164418.html
1164968728449644.html
    PR.RU™